Онлайн чтение книги Кобзарь
1 2

А я… аж страшно, як згадаю. Я сам пішов у москалі; Таки ж у нашому селі Назнав я дівчину… Вчащаю І матір удову єднаю. Так пан заклятий не дає. Мала, каже; - нехай, дождуся. І, знай, вчащаю до Ганнусі. На той рік знову за своє; Пішов я з матір'ю просити. «Шкода, - каже, - і не проси. П'ятсот, - каже, - коли даси, Бери хоч зараз…» Що робити! Головко бідна! Позичать? Та хто таку позичить силу? Пішов я, брате, зароблять. І де вже ноги не носили, Поки ті гроші заробив. Я годів зо два проходив По Чорноморії, по Дону… І подарунків накупив Найдорогіших… От вертаюсь В село до дівчини вночі - Аж тілько мати на печі, Та й та, сердешна, умирає, А хата пусткою гниє. Я викресав огню, до неї… Од неї пахне вже землею, Уже й мене не пізнає! Я до попа та до сусіди, Привів попа, та не застав - Вона вже вмерла. Нема й сліду Моєї Ганни. Я спитав Таки сусіду про Ганнусю. «Хіба ти й досі ще не знаєш? Ганнуся на Сибір пішла. До панича, бачиш, ходила, Поки дитину привела Та у криниці й затопила». Неначе згага запекла. Я ледве-ледве вийшов з хати, Ще не світало. Я в палати Пішов з ножем, не чув землі… Аж панича вже одвезли У школу в Київ. От як, брате! Осталися і батько й мати, А я пішов у москалі. І досі страшно, як згадаю. Хотів палати запалить Або себе занапастить, Та бог помилував… А знаєш, Його до нас перевели Із армії чи що?