Онлайн чтение книги Кобзарь
1 IV

“Не кидай матері!” - казали, А ти покинула, втекла. Шукала мати - не найшла, Та вже й шукати перестала, Умерла плачучи. Давно Не чуть нікого, де ти гралась;

Собака десь помандрувала, І в хаті вибито вікно. В садочку темному ягнята Удень пасуться. А вночі Віщують сови та сичі І не дають сусідам спати. І твій барвіночок хрещатий Заріс богилою, ждучи Тебе неквітчану. І в гаї Ставочок чистий висихав, Де ти купалася колись. І гай сумує, похиливсь. У гаї пташка не співав - Й її з собою занесла. В яру криниця завалилась, Верба усохла, похилилась, І стежечка, де ти ходила, Колючим терном поросла. Куди полинула, де ділась? До кого ти перелетіла? В чужій землі, в чужій сем'ї Кого ти радуєш? до кого, До кого руки приросли? Віщує серце, що в палатах Ти розкошуєш, і не жаль Тобі покинутої хати… Благаю бога, щоб печаль Тебе довіку не збудила, Щоб у палатах не найшла… Щоб бога ти не осудила І матері не прокляла.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]

V

“Чого ти ходиш на могилу? - Насилу мати говорила. - Чого ти плачеш ідучи, Чому не спиш ти уночі, Моя голубко сизокрила?” “Так, мамо, так”. І знов ходила, А мати плакала ждучи. Не сон-трава на могилі Вночі процвітає, То дівчина заручена Калину саджає, І сльозами поливає, І господа просить, Щоб послав він дощі вночі І дрібнії роси. Щоб калина прийнялася, Розпустила віти. “Може, пташкою прилине Милий з того світа. Зов'ю йому кубелечко І сама прилину, І будемо щебетати З милим на калині. Будем плакать, щебетати, Тихо розмовляти, Будем вкупочці уранці На той світ літати”. І калина прийнялася, Віти розпустила. І три літа на могилу Дівчина ходила. На четверте… Не сон-трава Вночі процвітає, То дівчина з калиною Плаче, розмовляє: “Широкая, високая Калино моя, Не водою до схід сонця Поливаная. Широкії ріки-сльози Тебе полили, Їх славою лукавою Люде понесли. Зневажають подруженьки Подругу свою, Зневажають червоную Калину мою. Повий мою головоньку, Росою умий І вітами широкими Од сонця закрий. Вранці найдуть мене люде, Мене осміють. Широкії твої віти Діти обірвуть”.

Вранці-рано на калині Пташка щебетала; Під калиною дівчина Спала, не вставала: Утомилось молодеє, Навіки спочило - Вставало сонце з-за могили, Раділи люде встаючи. А мати й спати не лягала, Дочку вечерять дожидала І тяжко плакала ждучи.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]